Історичні паралелі «Української другої світової»

Історична політика є дуже важливим елементом діяльності держави. Її значення на пострадянському просторі годі переоцінити. Вона може служити і для консолідації, і для дезінтеграції суспільства. Може сприяти налагодженню дружніх міждержавних відносин, а може вносити неабияку колотнечу із сусідами. Бо жити в сусідстві – це не завжди злагода, мир і спокій. Життя в сучасному глобалізованому світі – це також своєрідний щоденний плебісцит. Таку думку про щоденний плебісцит, але стосовно нації, висловив свого часу Ернест Ренан. Думаю, з огляду на те, що людство вийшло на значно вищий рівень і міряє світ великими понаднаціональними об’єднаннями, її можна перенести і на наш світ. У цьому світі вже не досить сховатися на своєму національному хуторі та переконувати своїх співгромадян, що у них є своя окрема правда, єдино правильний погляд на минуле і що їх у їхній хатці ніхто не побачить.

Актуальна історична політика української держави, хоч би як від неї відмахувалися президент та уряд, обов’язково змусить їх звернути на себе увагу. Бо якщо наші урядовці будуть і надалі нею легковажити та віддавати на відкуп людям ідеологічно заангажованим, а подекуди і не зовсім компетентним, то принаймні українській дипломатії буде дедалі важче знайти союзників навіть у таких драматичних обставинах, у яких перебуває Україна.

Про старих союзників або добре, або ніяк?

Як уже писав раніше, в основі виставки лежить національно-визвольний принцип, а точніше – політична та революційна діяльність Організації українських націоналістів. А оскільки в діяльності ОУН напередодні та під час Другої світової війни були, м’яко кажучи, неприємні моменти співпраці з нацистським Третім Райхом, то й автори виставки спробували, як уміли, їх затушувати або й взагалі приховати. Але перестаралися.

Перше, що привертає увагу, це мова виставки –  дивна і не завжди професійна. Переглядаючи стенд за стендом, може скластися враження, що автори виставки хотіли максимально нейтрально і неупереджено розповісти про Другу світову війну. Нейтральні формулювання, туманні метафори, майже цілковита відсутність критичних оцінок у тих моментах, де вони обов'язково мали б бути. Наприклад, відвідувач майже ніде не зустріне прямого і конкретного осуду агресивної політики гітлерівського Третього Райху, якщо вона безпосередньо не стосується української теми. Автори, сором’язливо ховаючись за словом «нацистський», взагалі намагаються не заглиблюватися у тонкощі ідеології націонал-соціалізму та відверто расистської політики гітлерівської Німеччини.

Для прикладу, у блоці «Нацизм» нема нічого про ідеологічну суть націонал-соціалізму, але натомість можна прочитати, що причиною німецького реваншизму стали «важкий економічний стан та розділення нації новими кордонами». А далі ще «краще»: «Нацисти відродили індустріальну міць країни та перетворили Німеччину (ІІІ Райх) на потужну мілітарну державу». І висновок – прагнення реваншу, «ще одна передумова війни». Тобто, перекладаючи з псевдоезопової мови: версальсько-вашингтонська система договорів несправедливо обмежила Німеччину і «розділила націю», на що німці образилися й вирішили повернути історичну справедливість? Що ж, маємо чудове виправдання агресивності гітлерівської Німеччини, одночасно із релятивізацією злочинної доктрини націонал-соціалізму.

А тепер про те, чого такі історичні «інтерпретації» можуть коштувати Україні. По-перше, такий виклад історії однозначно втягує українську державу до числа так званих ревізіоністів, які «втомилися» традиційно нести відповідальність за розпалювання Другої світової війни і хочуть знайти хоч якесь виправдання політиці нацистської Німеччини та її сателітів. Чого варта тільки  градація: «Намагання комуністів поширити свій вплив на Європу та світ стало першою передумовою Другої світової війни». А от агресивна політика нацистської Німеччини – це тільки «ще одна причина». Не збираюся бути тут адвокатом злочинної комуністичної сталінської системи, але робити Гітлера меншим злом – це занадто.

По-друге, щоб не наразитися на міжнародний скандал, автори мають додатково пояснити, як вони насправді розуміють застосування до міжвоєнної Німеччини поняття «розділення нації».  Чи мається на увазі незалежна Австрія, аншлюс якої незаконно здійснив Гітлер в березні 1938 року? Якщо так, то потрібно чекати хвилі протестів не тільки від австрійських істориків, але й від найвищих державних органів Австрії. А може, автори виставки мали на увазі Судетську область Чехословаччини, яку Гітлер нахабно анексував 1938 року? Тоді авторам виставки вартувало б пояснити, чому вони і аншлюс Австрії, і анексію Судетської області разом з Гітлером пояснюють необхідністю об'єднання «розділеної нації».  І тут ми підходимо до основної проблеми цієї статті – до питання історичних паралелей.

Якщо Гітлера замінити Путіним?

Для того, щоб не бути звинуваченим у голослівній критиці, пропоную детальніше зупинитися на трьох розділах виставки: «Підкарпатська Русь», «На шляху до незалежності» та «Одноденна держава». І знову-таки стежмо за мовою, воно того вартує. Автори виставки стверджують: «На початку 1938 року нацистська Німеччина підняла питання про самовизнання 3 млн німців, які проживали в Судетській області Чехословаччини. Сподіваючись на поступки Праги, з вимогами автономії виступили словаки і карпатські українці». Тут за, чесно кажучи, безсоромним формулюванням «підняла питання» приховано цілу агресивну політику гітлерівської Німеччини.

Справа в тому, що за таким дивовижно нейтральним формулюванням криється надзвичайно багато зла і неправди. Майже всі історики світу сходяться на думці, що анексія Судетської області Чехословаччини Німеччиною стала предтечею Другої світової війни. Німеччина не просто «підняла питання», вона мілітарним способом загарбала частину суверенної території сусідньої держави. А те, що автори виставки називають «самовизнанням» судетських німців було не чим іншим, як заколотом пронацистської Судетської німецької партії.

Для того, щоб продемонструвати, що це не було безневинне «порушення питання», звернімося до фактів. У промові до райхстагу 20 лютого 1938 року Гітлер заявив: «Понад десять мільйонів німців живуть у двох державах, розміщених біля наших кордонів. Не може бути сумнівів, що політичне відділення від Райху не повинно привести до позбавлення їх прав, точніше основного права – на самовизначення. Для світової держави нестерпно усвідомлювати, що брати за расою, які підтримують її, піддаються найжорстокішим переслідуванням і мукам за своє прагнення бути разом з нацією, розділити її долю. У інтереси німецького Райху входить захист цих німців, які проживають уздовж наших кордонів, але не можуть самостійно відстояти свою політичну і духовну свободу».

Вибачте, але нам це нічого не нагадує? Мені вся ця риторика ледве не один в один збігається з агресивними заявами Путіна напередодні анексії українського Криму та розв'язання війни на Донбасі. Рідко коли можна так чітко провести паралелі між історичними подіями, як цього разу. А якщо в цій виставковій «інтерпретації» замінити Гітлера Путіним і нацистську Німеччину – сучасною Росією, то ми жахнемося від подібностей. Гітлер говорив, що брати по крові, належні до однієї раси, страждають у чужому ярмі, і Путін те ж саме заявляв про «соотєчєствєнніков», яких переслідує київська хунта, а нацисти забороняють розмовляти рідною мовою. Гітлер заявляв про потребу захистити «переслідуваних єдинокровних братів», Путін – те ж саме про «соотєчєствєнніков». Обоє брутально порушили міжнародне законодавство й анексували чужі території. Обоє влаштували заколоти на суверенній  території інших держав і обоє цинічно поставили світову спільноту перед фактом: і що ви мені зробите, ще не таке проковтнете.

Історичні паралелі проглядаються, на жаль, до найменших деталей. Якщо вже порівнювати міжвоєнну Чехословаччину із сучасною Україною, то і в неї були свої гаранти територіальної недоторканості, тільки договір був іншим. Такими гарантами для Чехословаччини виступали Велика Британія і Франція. Але, не бажаючи вв’язуватися у новий світовий конфлікт, гаранти подумали, що Гітлер задовольниться Судетською областю і цією жертвою вони умиротворять агресора. А тепер пригадаймо першу реакцію світової спільноти, особливо українських гарантів на анексію Росією Криму і навіть на агресію на Сході України. Чи не та сама тактика була застосована з обох боків?

Історію так званої Мюнхенської змови автори виставки, на жаль, також інтерпретують специфічно. Зокрема у реченні «Під тиском Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції Чехословаччина передала Судетську область ІІІ Райху» бачимо, що до однієї купи з агресором звалені й держави, які намагалися такою страшною ціною зберегти мир. А для того, щоб нікого не залишилося «в білому», наші історики не проминули згадати й Польщу, яка відхопила собі Тешинську область. Факт, безумовно, ганебний. Але якщо поглянути на сучасну антипольську пропаганду, то чомусь саме цей аргумент використовують російські історики та дипломати. Відомо, для чого це Росії. Перш за все для того, щоб Польща не виглядала жертвою агресії Німеччини і СРСР, бо сама брала участь у розчленуванні Чехословаччини. Схоже, що цей пасаж автори виставки спеціально вставили, щоб ще більше «зміцнити» сучасний польсько-український союз. Але на догоду кому?

Справа ДНР і ЛНР живе й перемагає

А тепер пропоную продовжити експеримент і не тільки замінити Третій Райх сучасною Росією, а Гітлера – Путіним, але й поставити на місце закарпатських українців теперішніх «деенерівців» і «еленерівців». В результаті отримаємо таку розповідь: Росії було вже не сила терпіти знущання київської хунти над «соотєчєствіннікамі», і вона вирішила захистити їх, анексувавши Крим й та інспірувавши сепаратистські утворення під прапором «Новоросії». Скориставшись слабкістю Києва, самопроголошені ДНР і ЛНР висунули ідею надання автономії для своїх утворень. Воїни Новоросії героїчно захищалися від військ карателів і наполегливо боролися за свою свободу. Зрозуміло, що нічого, окрім злості, обурення та заперечення такий виклад подій у нас викликати не може. Але ж чому ми не протестуємо проти аналогічного трактування авторами виставки факту розчленування Чехословаччини?

Вдавана нейтральність

Проведення схожих аналогій у цій статті вважаю необхідним не тільки для того, щоб можна було краще зрозуміти почуття громадян міжвоєнної Чехословаччини, але й для того, щоб мати змогу критично подивитися на «невинну» подальшу розповідь, яку пропонує виставка. А далі – гірше. В рубриці «На шляху до незалежності» уважний відвідувач обов'язково зверне увагу на формулювання: «Кардинальне послаблення позицій Праги змусило її до подальшим поступок національним рухам». У результаті цих «поступок» 11 жовтня 1938 року Прага визнала автономію уряду Закарпатської України. Зрозуміло, що ми нічого не можемо мати проти боротьби українців за свою державну незалежність. Навіть навпаки, ця боротьба дає підстави для захоплення мужністю бійців, яку ті проявляли за вкрай несприятливих обставин. Але й не можуть не обурювати подані на виставці фальшиві інтерпретації, замовчування і вдавана нейтральність.

Наприклад, зовсім недостатньо написати: «Громадська думка Європи вважала автономізацію Закарпаття німецькою ініціативою – першим етапом на шляху завоювання Радянської України». По-перше, що таке «громадська думка Європи»? По-друге, до чого тут посилання на якусь громадську думку, якщо є наукові дослідження і в них чітко зроблені висновки? По-третє, а для чого приховувати за «німецькою ініціативою» те, що це був план Гітлера? Останнє видається найбільш важливим у цій специфічній історичній розповіді. Бо як тоді інакше розуміти ось таке твердження істориків із УІНП: «Замість розігрувати українську карту, Гітлер вирішив здобути підтримку Угорщини і Польщі, а в перспективі також СРСР».

Цікаво, що хотіли сказати автори виставки, роблячи саме такий висновок? Варіантів є кілька. Слово «замість» вжито, очевидно, для того, щоб сигналізувати, що Гітлер планував «розігрувати українську карту». Якщо так, то чи не ОУН мала бути тим партнером Гітлера по грі? І чи не ОУН взяла участь в реалізації задуму Гітлера, сподіваючись на проголошення Карпатської України, а потім приєднання всіх решти відвойованих у СРСР територій? І взагалі, наївно звучать слова, що Гітлер «вирішив здобути підтримку» Угорщини, Польщі та СРСР. Угорщина і так була союзницею Третього Райху, Польща навіть при найбільшому бажанні не могла стати такою, а щодо СРСР, то питання зайві, бо Радянський Союз весь час справно постачав сировину Німеччині, вишколював на своїй території німецьких воєнних пілотів, і взагалі виглядав надійним партнером у новому переділі світу.

Після ретельного вивчення матеріалів виставки стає зрозуміло, що історики з УІНП та Центру дослідження визвольного руху є послідовними прихильниками лінії ОУН. Для того, щоб відвести підозру від співпраці українських націоналістів з нацистською Німеччиною, а може, навіть якимось чином її виправдати, мовляв, тоді всі були однакові, вони вдаються до відвертих словесних маніпуляцій. Але, напевно, не тільки намірами відбілити ОУН керувалися історики. Насправді вони хотіли представити українців чи не єдиною жертвою тих обставин. Саме це й засвідчує один із проміжних висновків: «Українці на Закарпатті стали першим у передвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи». Тільки незрозуміло, чому план Гітлера і відвертий сепаратизм треба подавати як боротьбу за свободу?

Правда історії полягає на тому, що дуже часто жертва і кат можуть мінятися місцями. І тому наше суспільство потребує абсолютно чесного переосмислення свого минулого – без пересмикувань, маніпуляцій, спроб індоктринування і намагань релятивізувати злочин. Насправді нам це нічого не дасть, бо історію заднім числом не змінити. Подібні виверти можуть тільки на деякий час дезорієнтувати співгромадян і ще раз розсварити нас зі всім світом.

P.S. В останній частині циклу мова піде про дуже специфічне трактування авторами виставки Голокосту, етнічних чисток на Волині та поняття «розділена нація».

Василь Расевич

Джерело

загрузка...